До краси та пізнання через кошмари: театр жахів Гран-Гіньоль (16 фото)

Театральне мистецтво є дивовижною сумішшю різних напрямків. При цьому для театру характерна власна специфіка – відображення дійсності, конфліктів, характерів, а також їхнє трактування та оцінка, утвердження тих чи інших ідей тут відбувається за допомогою драматичної дії.





Театр – це переважно про красу. Але була в його історії одна спроба звернутися до глядача через кошмари та жахи.



Театр Гран-Гіньоль був заснований Оскаром Метеньє в 1897 році. Приводом для створення театру стали нотатки про злочини в паризьких газетах. У відповідь на ці газети Метеньє прагнув створювати реалістичні спектаклі, в яких у жорстоких деталях відображалося б життя знедолених та робітничого класу.

У буквальному перекладі назва театру означає "Театр великої ляльки". Якщо говорити точніше, то "Гіньоль" - це маріонетка з французьких вистав "Панч і Джуді". Його призначення було багато в чому таким самим, як і в Метеньє: він представляв робітничий клас і своїми діями показував жахи, на які прості люди зазнавали.





Почасти у відповідь на громадську реакцію ранні постановки Метеньє та Гран-Гіньоля стали об'єктом пильної уваги цензури. Вони показували паризьких аферистів, вуличних волоцюг, безпритульних дітей, занепалих жінок та інших персонажів. Це говорило з паризькою аудиторією в нечуваній досі манері. Театр одразу ж здобув успіх.



Потім, 1898 року, театр перейшов до Макса Морі. Продовжуючи працювати на шокуючій основі Метеньє, він перетворив Гран-Гіньоль на справжній будинок жахів. Морі використовував безліч трюків, від театральних лікарів до дивовижних спецефектів, щоб остаточно сформувати та закріпити репутацію театру. Багато хто вважає, що Морі оцінював успіх вистави за кількістю глядачів, що зомліли від страху під час вистави.



У 1901 році було поставлено нові п'єси Андре де Лорда. Це були справді жахливі постановки про няню-вбивцю, божевільного лікаря та ревниву жінку, яка виколола щасливішій суперниці очі.

Моторошні сценарії де Лорда лякали, але при цьому й викликали у публіки інтерес, змішаний з жахом. До театру приїжджали глядачі із різних країн.



У період із 1914 по 1930 рік закладом керував Каміль Шуазі. Якщо Метеньє та Морі розвивали текстовий зміст театру в нових епатажних напрямках, то Шуазі натомість вирішив зосередитися на спецефектах та привніс свій досвід у галузі спецефектів та декорацій, створивши особливий стиль театру. Під час його перебування на посаді режисера він набув ще більшої популярності.



Акторка Паула Макса також стала важливою частиною театру у цей час. Найнята Шуазі, Макса швидко здобула популярність. Не лише серед «гіньйольщиків», які складали фанатську базу, а й серед широкої публіки. Незабаром вона стала називатися «найубитішою жінкою у світі».

Її численні криваві, а іноді й тривожно-еротичні смерті притягували глядачів наче магніт. Настільки, що один французький критик зауважив: «Двісті ночей поспіль вона просто розкладалася на сцені перед публікою, яка б не проміняла свої місця на все золото Америки».



На піку популярності театр не замкнувся лише на страшних драмах. Постановки чергувалися з комедіями. Часто відверто сексуальні, ці п'єси справляли на глядачів ефект гарячого та холодного душу. Напруга від однієї вистави знімалася такою, щоб наступна за нею могла нагнітати жах уже з новою силою.



Наступним відомим режисером театру став Джек Жувен. Він керував з 1930 по 1937 рік і тим часом прагнув змістити акценти з похмурих ефектів більш серйозні психологічні драми. Його не любили багато співробітників театру та ширша аудиторія, і його перебування на цій посаді ставпро початок кінця для театру.



Якщо раніше глядачі були зборами незліченних парижан (від жителів неблагополучних кварталів до майже аристократів) і туристів з різних країн, то з приходом Жувена ряди їх почали рідшати, а потім спорожніли й зали.



Падінню «Гран-Гіньоля» сприяло і багато інших чинників. Але, як би там не було, 1962 року театр зачинив свої двері востаннє і назавжди.



На місці Le Théâtre du Grand-Guignol сьогодні знаходиться Міжнародний візуальний театр. Театр, повністю абстрагований від жахливого коріння свого попередника і зосереджений на візуальних шоу без слів та освітніх постановок.



Однак, незважаючи на те, що сам театр мертвий і похований (і навіть його колись лякаючий екстер'єр змінений на нейтральний жовто-білий колір), його спадщина продовжує жити в незліченних формах: від натхнення сучасних театрів жахів усіх типів до використання опису будь-якого жахливого макабричного уявлення .



Театр Гран-Гіньоль і досі живе в серцях та умах його численних шанувальників, критиків, дослідників, істориків і, насамперед, глядачів. Адже шоу має продовжуватися, навіть таке жахливе і таке, що давно стало історією.