Пляшкова пошта. Останній шанс дати знати про лихо, що спіткало тебе (4 фото)

Пляшка, що гойдається на хвилях, поросла водоростями настільки, що ледве вгадується, що це саме пляшка, а не пучок водоростей та інших морських рослин. Усередині тонкий старий пергамент, скручений у трубочку, а шийка щільно запечатана сургучем. Саме так люди уявляють цей давній спосіб донести інформацію про себе. Пірати, «робінзони», пустельники або корабля, що потерпіли.





Теофраст

Все це асоціюється з пляшками з листом усередині, що пливуть в океані з волі течії та хвиль. Насправді історія такого роду послань куди давніша, ніж може здатися.

Традиція кидати послання на волю хвиль і вітру бере свій початок у далекому минулому, і, швидше за все, ніхто ніколи не дізнається, хто ж був першою людиною, яка додумалася до такого. На сьогоднішній день вважається, що ідея належить грецькому вченому та філософу Теофрасту. Приблизно 310 року до н.е. він кинув у море за Гібралтаром кілька пляшок із запечатаним усередині пергаментом для відстеження течії з Атлантики до Середземного моря. Через кілька місяців ці пляшки було знайдено на узбережжі Сицилії.

Ще цікаві згадки про використання моря та течії для доставки повідомлень є в стародавньому японському епосі. У «Повісті про будинок Тайра» («Сказання про Хейк») згадувалося про засудженого на заслання поета, який писав свої послання на дерев'яних дощечках, розповідаючи про свою долю, і запускав їх у море.

Власне, з давніх-давен практично всі судна великих морських держав так чи інакше використовували пляшкову пошту. Це був простий і недорогий, хоч і дуже ненадійний спосіб. І звичайно, у пляшках містилися переважно послання від судів, які перебували у тих чи інших скрутних положеннях. Так, Христофор Колумб, повертаючись до Європи після відкриття Нового Світу, потрапив у найсильніший шторм і не був упевнений, що вибереться з нього живим. Тоді він написав про свої відкриття на вощеному пергаменті з проханням передати це повідомлення королю та королеві, запечатав його у пляшку і викинув у море. Цього послання так і не знайшли.

Про те, скільки така пляшка може блукати хвилями, може сказати, наприклад, така історія. У 1784 році Чуносуке Мацуяма, японський моряк, разом зі своїми 43 товаришами вирушив на один із островів Тихого океану у пошуках скарбів. Вони зазнали аварії корабля і опинилися на безлюдному острові без джерел їжі та їжі. Перед смертю моряки написали листа з розповіддю про свою долю і, запечатавши його в пляшку, викинули в море. Дивно, але пляшка потрапила до рук точнісінько жителям того села, звідки вони всі були родом, але… лише через 151 рік.

Проте повідомлення у морських «поштових листах» завжди вважалися надзвичайно важливими. Так, в Англії з 1590 року існував закон про те, що якщо хтось наважиться самостійно відкоркувати або розбити виловлену з моря пляшку, то таку людину чекає смертна кара. При дворі англійської королеви існувала спеціальна посада відкорковувача океанських пляшок, яка вважалася дуже престижною, і зазвичай її обіймав якийсь високородний лорд. За спогадами сучасників, королева Єлизавета Перша, коли до неї був цей чоловік, щоразу з гумором цікавилася в нього: «Ну, що пише нам Нептун?». Про кількість такої кореспонденції свідчить той факт, що лише першого року після заснування посади відкорковувача океанських пляшок було відкрито не менше 52 пляшок з листами.



Лист у пляшці

Згадки про пляшкову пошту так чи інакше зустрічаються в багатьох документах парусного віку, але не слід вважати, що після витіснення вітрила паровою машиною від практики кидання пляшок із посланнями до океану відмовилися. Склотару з посланнями і досі використовують для вивчення морських течій. У період з 1907 по 1912 рік для вивчення Японського та Охотського моря було викинуто у море понад 10 000 пляшок.

Однією з найстаріших пляшок, що виловили з океану, в даний момент вважається знайдена на австралійському острові Мортон 6 червня 1983 року. Тоді на березі знайшли пляшку, викинуту в море з пароплава «Араватта» 1910 року.

Навіть зараз океани Землі, як і раніше, борознять тисячі пляшок з посланнями адресатам, які, швидше за все, вже давно вирушили в інший світ. Як і в прикладі з японським моряком, дуже багато з історій пляшкової пошти проливають світло на трагедії людей, які назавжди загинули в океані через шторми, аварії, аварії корабля або навіть війни. Не дивно, що похмурий, але водночас романтичний флер подібних листів привернув до себе увагу творчого середовища, і пляшки з посланнями стали «завсідниками».огих книг та оповідань.

Так, у 1833 році світ побачив розповідь «Рукопис, знайдений у пляшці», який став відправною точкою всесвітньої популярності письменника Едгара Алана По. У романі Жюля Верна «Діти капітана Гранта» саме знаходження пляшки з проханням допомоги стало зав'язкою всього сюжету. Сам же роман, як і його автор, були дуже популярні свого часу, та й зараз багато хто пам'ятає екранізацію цього твору. А також безліч як книг і оповідань, так і різних кіно- та радіопостановок, де так чи інакше згадувалися пляшки з посланнями.





Пляшка з посланням, ілюстрація одного з перших видань роману Жюля Верна “Діти Капітана Гранта”

На закінчення варто відзначити, що пляшка з листом стала постійним атрибутом епохи вітрила. Коли іншого зв'язку не було, кинувши за борт пляшку з посланням, можна було бодай сподіватися, що з волі хвиль повідомлення потрапить адресату. Насправді такі листи найчастіше мали під собою суто утилітарні функції, на кшталт вивчення морських течій чи доставки кореспонденції різними спецслужбами. До речі, деякі вчені вважають, що саме тому в Англії були такі суворі покарання за відкриття таких пляшок без дозволу влади.

Прохання ж про допомогу часто запізнювалися на роки, якщо не на десятиліття, коли рятувати вже не було кого. В історії є кілька десятків справді щасливих випадків, коли пляшка знаходила адресата, і потерпілому встигали надати допомогу. Але на кожен такий випадок проходяться десятки, а то й сотні інших, коли подібні пляшки служать лише німим нагадуванням про трагедію, що давно відбулася.