Як живуть бомжі на міських звалищах у зимову пору року (36 фото)
Білоруський журналіст Василь Семашко вирішив провести екстремальний експеримент, щоб зрозуміти, як виживають бомжі, які живуть за містом на звалищах. Вибравши черговий морозний зимовий день, Василь вирушив до безпритульних, які мешкають на міському сміттєзвалищі під Мінськом. З ними він провів день і ніч, щоб зрозуміти, чи зможе сам вижити в цих нелюдських умовах.
Висота над рівнем моря - 302 метри
Офіційно міське сміттєзвалище, що височить величною горою на північ від Мінська, називається полігон відходів «Північний». Колись тут була низина, що залишилася від кар'єру. Полігон «Північний» відкрито 1981 року.
"Північний" став першим на околицях Мінська полігоном побутових відходів, підготовленим з урахуванням вимог екологічної безпеки. Для запобігання забруднення ґрунтових вод дно кар'єру було засипане шаром глини, потім застелено водонепроникною плівкою.
Початковий термін служби полігону був 25 років. Тобто він мав бути закритий ще більш як 10 років тому. Наразі чергове закриття полігону намічено на 2018 рік.
Висота сміттєвого терикону від рівня поверхні землі становить 85 метрів - висота приблизно 28 поверхів. Для порівняння, Курган Слави заввишки лише 30 метрів. Висота «Північного» над рівнем моря — 302 метри, при тому, що найвища точка Білорусі гора Дзержинська — 345 метрів. Сміттєвий терикон входить до десятки найвищих місць Білорусі.
Сюди із північної частини міста привозять на поховання тверді комунальні відходи. Щодня 500-800 вантажівок доставляють 8000 кубометрів відходів. Раніше по серпантину вантажівки піднімалися на верх, збільшуючи його висоту. Тепер сміттєвози спорожняють контейнери на майданчику, що впритул примикає до основного терикону. По крутому піщаному місцями засніженому схилу піднімаюсь вгору. Крок вгору - на півкроку нога з'їжджає вниз. З висоти видно робочу частину полігону.
Видобуті для скуповування відходи знаходяться в будівельних мішках.
Серед сміттєвозів та бульдозерів видно мікроавтобус, ймовірно, скупника вторсировини. Він явно не має права тут перебувати, так само як і бомжі, але якщо міркувати по-людськи, бомжі разом із скупником тут роблять важку і корисну роботу з сортування сміття. Бульдозери челябінського заводу вирівнюють та утрамбовують сміття.
Після досягнення шару сміття 2 метри його пересипають 20-сантиметровим шаром піску. Часто для цього використовують формувальну землю з ливарного виробництва, що підлягає похованню. Такий «шаровий пиріг» прискорює розкладання відходів та запобігає поширенню пожеж углиб. З майданчика свіжого сміття періодично злітає величезна зграя ворон і, зробивши коло, повертається на місце.
Терикон оперізує рів, куди просочується фільтрат - отруйна, погано пахне, схожа на нафту рідина, що замерзає тільки в найсильніші морози - вичавки зі сміття.
У процесі гниття сміття утворюється звалищний газ, що складається на 50% з метану. У 2013 році на «Північному» у рамках білорусько-швейцарського проекту запрацювала електростанція потужністю 5,6 МВт, що виробляє зі «сміттєвого газу» електрику. У печі електростанції метан надходить трубами, які проклали в териконі в пробурених свердловинах. Планується, що після закриття полігону відходи перегниватимуть щонайменше 20 років, виділяючи горючий газ.
Формально полігон відходів охороняється, і сторонні особи не повинні тут знаходитися. Насправді охороняється лише в'їзд на полігон — усі автомобілі, які прибувають сюди, реєструються. Приватнику, який бажає позбутися сміття, доведеться на прохідній заплатити за в'їзд. У той же час люди бомжуватого виду, що проходять повз, охорону не цікавлять.
Як і на будь-якому міському сміттєзвалищі, сюди приходять люди сортувати сміття, вибираючи з нього відходи, які можна здати за гроші — насамперед це кольорові метали (мідь, алюміній), склобій, макулатура. Частина цих людей має житло у Мінську чи навколишніх селах, а частина – класичні бомжі.
З висоти терикону морозним вечором відкривається чудовий вигляд в далечінь.
На горизонті димляться труби мінських ТЕЦ, забезпечуючи місто теплом, запалюються вогні, маяком блимає флагшток біля нової резиденції президента.
На полігон продовжують прибувати останні на сьогодні сміттєвози, доставляючи відходи великого міста, які дають змогу виживати місцевим бомжам. З настанням сутінків видно, як бомжі стежками прямують у невеликий ліс-кущ біля терикона. Більшість їх несе чимось наповнені мішки з-під будівельного сміття.
Поки зліз по крутому схилу терикона і дістався до лісочка стежкою, стемніло.
Мешканці буди: дві жінки, двоє чоловіків та кішка
У лісі біля узлісся споруджено сарайчик зі стінами з лінолеуму та шматків поліетиленової плівки. Через дірку в стіні під стелею видно, що там топиться багаття, чути голоси. Вхід завішений ковдрою.
Прошу дозволу увійти. Дозволяють. У сарайчику біля багаття знаходиться 8 людей. Сильно задимлено - на повний зріст через дим стояти довго неможливо - щипає очі. Здається, розповідаю, що хочу зробити матеріал про те, як «вільні люди» виживають у такий мороз.
Відповідають, якщо перекласти літературною мовою, що добре виживають. І відразу питання: «Горілка є?». Горілка була.
Запрошують до багаття.
Передаю пляшку та закуску — грудинку, хліб та кілька упаковок «Роллтона».
— Їжу міг би й не нести, тим паче «Роллтон» — у нас надміру їжі.
Знайомимося. Головний у компанії Сергій. Він єдиний з усієї братії поголений. Сарай називається будою. Живуть у ньому Сергій, Андрій з подругами Катею та Іриною. Зараз у них гостить двоє колег із сусідньої буди, яка перебуває в парі сотень метрів.
За попередніми журналістськими спілкуваннями з бомжами знаю, що одразу рідко хто з них зізнається, що в нього немає житла, — вигадують, що нібито кожен має житло, а сюди приїхав тільки на роботу. Тому історію «як став бомжем» розповісти не прошу — цікавіша тема виживання взимку.
— Моя буда вважається гарною. Я у минулому будівельник. Адже тут як? Хто влітку нормальну буду не збудував — узимку складно буде, — пояснює Сергій.
Буди - сарайчики для проживання. Усі будівельні матеріали з полігону. Буда – це каркас із дощок. Він оббивається клейонками, шматками поліетилену, утеплюється килимами, ковдрами. У деяких будах можуть бути складені грубки типу буржуйок, але у Сергія печі немає. Буда Сергія – три кімнати. У двох можна стояти на повне зростання. Перша - вітальня з осередком. Друга – типу комори. У ній стоїть відро із замерзлими фекаліями. Третє приміщення зі стелею висотою всього 1,5 метра – спальня. У спальні навалені матраци, ковдри, покривала.
— Не бійся, вошей білизняних у нас немає, — заспокоює Сергій, — ми за цим постійно стежимо. Якщо виявляємо з вошами, відразу ж спалюємо. По корості немає її в нас.
Дим від багаття виходить через дірку у стіні. Особливу їдкість диму надають поліетиленові упаковки, що спалюються в багатті, від продуктів харчування. Щоб було чим дихати, доводиться прочиняти двері. Тепло багаття відчувається лише поблизу: за два метри від багаття температура нижче -10 °C.
Топлять уламками віконних рам та дерев'яних піддонів, принесених зі звалища у мішках.
Своєю відносно охайною зовнішністю та відсутністю бороди Сергій виділяється серед інших бомжів.
В інших — забруднені багаттям обличчя з дуже явними ознаками зловживання спиртним.
З бомжами буде мешкати їх улюблениця - грайлива кішка-підліток Машка.
Випивши зовсім небагато горілки, жінки випили — ознака алкоголізму.
Каті 56 років. За спеціальністю – плиточник-мозаїчник. Жила поблизу села, і на звалище приходила з моменту її виникнення, збираючи харчові відходи для своїх свиней.
Ірині цього року буде 50 років. Каже, що працювала у дитячому садку вихователем. На сміттєзвалищі проживає близько 10 років.
Андрій виявився моїм однолітком – 44 роки. Розповів, що з Вітебської області був військовим.
Сергію – 50 років. Будівник. З Мінська.
Один із гостей, що грілися в Буде, вважається ветераном. Зі своїх 44 років постійно проживав на звалищі 26.
«На банани та ананаси я дивитися не можу»
— Запам'ятай, — пояснює Сергій, — не називай полігон звалищем. Так не заведено. Ми його називаємо валом. Тут місця вистачає для всіх. Займаємось сортуванням відходів. Можна здати тут поряд у приймальний пункт полігону, отримавши гроші, або ж за відходами прямо на вал приїжджають приватники. Вони везуть відходи на приймальні пункти до Мінська, де віддають у 2 рази дорожче, і мають на цьому більший прибуток — автомобілі часто змінюють.
Справді, я бачив біля воріт полігона, як хтось, який приїхав на новому «Форд Транзит», вимагав від якогось бомжа відпрацювати борг. Той хитав головою, обіцяючи зробити це завтра.
