Почему власть оказалась бессильной перед блокадниками
Категория: Политика
13 марта 2017
Спостерігаючи за блокадою тимчасово окупованих територій та справою Насірова виникає відчуття, що дуже повільно, але починається справді серйозна політична криза. Вперше організована та стихійна опозиція змогла знайти ефективний інструмент тиску на владу: не відкидаючи легітимність влади в цілому, блокувати її дії на тих напрямках, де вони особливо непопулярні серед народу.
Бо як було до цього. Розуміючи, що жодна притомна людина під час війни не буде підтримувати «третій Майдан», влада почала поступово, але невідворотно нахабніти. І так повільний темп модернізації знизився ще більше, ключові питання на кшталт реформи прокуратури, судів чи рівня зарплат на держслужбі почали саботуватися, а навіть схоплені за руку журналістами і громадськістю корупціонери впевнено залишалися на своїх місцях. Але на відміну від «третіх», «четвертих» тощо Майданів, точкові блокування дій влади виявилися не тільки простими і ефективними. З’ясувалося, що сама влада не відчуває за собою в цих питаннях достатньої легітимності для використання навіть цілком законних інструментів, щоб, наприклад, розблокувати залізничні колії. І це не дивно, бо на відміну від суто популістських за суттю «тарифних акцій протесту», проблеми регуляції торгівлі з тимчасово окупованими територіями, схема Роттердам+ та тотальна безкарність топових українських чиновників це питання, що викликають гнів не тільки в пересічних громадян, але й в фахівців у відповідних галузях. А консенсус широких мас та еліт це справді небезпечна суміш.
Немає сумніву в тому, що різноманітні політичні гравці зрозуміли звідки вітер дме і вже зараз активно шукають нові напрямки і приводи для того, щоб блокувати дії влади у тих чи інших відверто провалених останньою напрямках. Вже скоро ми побачимо позитивні, негативні і відверто мутні спроби «блокад», як в прямому, так і в переносному сенсі цього слова. Розширення подібної «повзучої» політичної війни, хоч і здається поміркованим інструментом тиску, але насправді є небезпечним не тільки для влади, але й для стабільності функціонування всього суспільства. І звинувачувати в цьому когось, крім самої себе, владі не варто. Бажання зберегти прогнилий статус-кво, позиція стратегічної невизначеності у важливих питаннях, цілком обґрунтовані підозри в корумпованості тих чи інших її представників — все це наслідки внутрішньої слабкості, а не дій її ворогів.
Що може змінити ситуацію? По-перше, готовність доручити проведення ключових реформ (суди, прокуратура, приватизація держпідприємств, антикорупційні органи, держслужба тощо) командам незалежних фахівців, а не професійним шукачам компромісів між олігархічними угрупуваннями. По-друге, початок серйозного публічного діалогу щодо принципово важливих для країни стратегічних рішень як з фахівцями, так і з пересічними громадянами. По-третє, відмова від утопічних мрій представників старої системи залишити все як раніше, лише трохи змінивши декорації. Наскільки зараз це реальний сценарій? Дуже в цьому не впевнений. Але абсолютно впевнений в тому, що продовження дрібних атак на своїх політичних супротивників, декоративні зміни та зачароване повторення «а ми тут до чого?» точно ні до чого позитивного не призведуть.
Іван ПРИМАЧЕНКО
